Наша перша зустріч з Назарієм незабутня довіку… Неначе погляд у минуле, з великим життєвим багажем за спиною — дітьми, нашими роками, нашими радощами і нашими бідами надіями і нашими сподіваннями.
А в садибі родини Івасюків у селі Тюдові, що на Косівщині, де народився мій прадід Іван, і потім моя бабуся Євдокія, Назар любив бувати частенько протягом двох десятків років. Радості не було меж, адже любили і поважали Назарія та його сім’ю тут, як рідних, знали кожну пісню у виконанні “Смерічки”, раділи кожному злету його таланту. В цей день багато говорилось про нашу Україну, що, як цвіт у маю, розкривається, прямує до своєї Незалежності, про велику мрію багатьох поколінь українців, про нас, очевидців незабутнього історичного процесу.
Наші батьки придбали нас у досить зрілому віці. Назарій народився, коли батькові виповнилося 64 роки, останньою дитиною в родині Яремчуків, а я — коли моєму батькові виповнилось 53 роки, першою дитиною. Батьки генетично заклали в наших душах немеркнучу любов до України. Ми раділи з того, що маємо право з гордо піднятою головою співати “Ще не вмерла Україна…”, хоч на очі навертаються сльози, і горло стискає сум минулих поколінь, які не мали права на це. Як би батьки наші раділи, доживши до тих часів, коли на вітрі замайорів жовто-блакитний стяг…
Здавалося, ми знайомі від народження… Та тільки… добра іскорка скорботна з-під мережива довгих вій, над якими насувались, мов дві важкі хмари перед невгамовною грозою, дві кучеряві брівки, такі неслухняні і дуже буйно розкидані, а самі очі, карозелені, з чаруючою животворною, цілющо-магнетичною силою, говорили, — їм відразу вірилось,:— і ці очі мали здатність переслідувати мене всюди, навіть у сні, ні на мить не можна було їх забути. Ці очі вселяли надію на завтрашній день, вони, ніби маяк серед глибокої туманної ночі, супроводять у незвідане, незнане досі, але неминуче.
З ним було легко й надійно. Жадоба до життя, почуття такту, тонкий смак, бажання відчувати прекрасне в сірій буденності — ось що дарував він своєю присутністю. Яке то щастя було мати все це просто так, не вимагаючи нічого взамін!..
Іноді одна мить коштує цілого життя. Іноді ціле життя чекаєш однієї миті, ждеш, відчуваєш її кожною клітинкою, і коли вона приходить, віриш — на все життя.
Легендарна вижницька земля дала паросток, наповнений цілющим нектаром гір, карпатським мелосом заквітчаний, черемошевими водопадами відлунений, мінливо-грайливий, ніби вранішнього сонечка промінчик заломився на кришталю весняної роси. Нам його не забути ніколи, як мову свою, як матір єдину. Він, цей чарівний голос Назарія — часточка кожної нашої сім’ї, нашої долі нелегкої, нашої праці кропіткої, наших гараздів ї негараздів, нашої молодості гомінкої, нашої старості убогої.
Усе знав і розумів і переживав, як умів, а вмів зрозуміти радість і дарувати добро, приносити щастя і цінувати життя, та не вмів кривити душею. Все це вкладав у пісню, яку ніс до нас як найдорожчу перлину, як найтяжчу ношу, як наймилішу данину своїй Батьківщині.
Будь-яку фальш відчував і дуже важко переживав. Очима говорив і усмішкою заворожував. Від його пісні гоїлися душевні рани, і серце хотіло і прагнуло жити, любити, свято продовжувати свій кожному окремо дарований життєвий обов’язок.
У творчості Назарій наполегливий і самовідданий, і чим більше діставав від життя тим більше цінував свої рідні гори. З великою вдячністю вертав додому, набирав у пригорщі кришталевої живиці, припадав до землі, і важко було збагнути — віддає своє тепло цій землі чи вертає свою втрачену важкими дорогами і далекими світами силу за час відлучення. Хто знає, коли ми зможемо відповісти на це питання. А ти, дорогий, уже знаєш. Ти – істина. Тож будемо молитися за тебе, щоб Господь дарував тобі Царство Небесне, а ти допоможи нам, рідний і коханий, у наших земних негараздах, навчи нас своїм прикладом взаєморозуміння, взаємовіри, любові, добра.