Назарій Яремчук

За мною ходить, невідступне супроводжує його голос. То віддаляється кудись, то знову наближається майже впритул… Неповторний, проникливий, своєрідний, вишитий українською інтонацією голос Назарія Яремчука. Коли оце внутрішнє озвучення почалось? Може, того гіркотного липневого дня 1995 року, коли я торкнувся його вже холодної руки за мить, як домовина лягла в глибоку яму на чернівецькому цвинтарі. Ой, скільки там було люду! Здавалось, вся Україна проводжала його в останню дорогу. Звідкись, ніби зі сну, долинали прощальні слова, мовлені Дмитром Гнатюком, Василем Зінкевичем, Павлом Дворським. Говорив і я… Напівсвідомо відчував, як стогне земля, прощаючись зі своїм чудовим співцем і вірним сином. Неповні сорок чотири роки… Боже, як це мало! І як багато зробив він для всіх, хто мав щастя притулитися до його пісні, його голосу, його великої душі… Не пам’ятаю, коли його вперше зустрів. Здається, спочатку на концерті, а потім познайомилися. Був Назарій іще без усіляких звань, але такий жагучо-молодий, запальний, такий щирий, як сама карпатська земля, що спородила його. Нелегеньку стежку дарувала йому доля… Ще малим хлопчиком залишився сиротою, входив у життя, покладаючись лише на себе. Ще змалечку залетіла зоря-зоряниця в його Душу, щоб по жарині розсипатись у піснях, які задзвеніли на його вустах. Він серед тих небагатьох, що здійняли пісенне небо над нами, змусили нас прислухатися до неповторної рідної пісні… Володимир Івасюк, Василь Зінкевич і наймолодший — Назарій Яремчук. Це вони відкрили нову сторінку нашої пісенної творчості, увібравши народні інтонації, дали пісні ширші й пружніші крила, позбавили її отої яловості, яку сповідувала злякана душа чиновників від культури, та, певною мірою, і самі митці “совєтського режиму”. Пісня стала народжувати радість і гнів, доброту і відчуття людської гідності… Та ще забилась у цих піснях струна українського єства, яку не сплутаєш ні з ким і ні з чим… Спільна пісня з Назарієм у мене народилася не так швидко. Ми зустрічалися, спілкувалися, відкривали один одному душу, а пісні, яку б міг узяти Назарій, не було… І ось його погляд упав на нехитрий вірш «Полісяночка». “Може бути! — всміхнувся, примруживши око, Назарій. — Давайте спробуємо”. А тут під рукою, як мовиться, ще зовсім молодий музикант, що вже пробував свої сили в композиції, Геннадій Татарченко. Якось враз сплелися слова і мелодія, а потім із голосу Назарія Яремчука пісня полетіла в світ. Я мав і маю можливість працювати з багатьма талановитими виконавцями. Назарій був винятково здібним співаком. Відверто і щиро кажу (не тому, що він помер): я не зустрічав такого митця, який, не чуючи раніше пісні, міг просто з нотного листа записати її на плівку. І як записати! Він був людиною делікатної душі. Не вмів відмовляти проханням друзів, знайомих. Цим іноді користувалися занадто настирливі і, на жаль, не дуже здібні піснетворці, які постійно набридали йому: ну запиши мою пісню, ну запиши, прошу, благаю. І, що цікаво, Назарій у багатьох випадках з досить посередніх творінь своїм голосом ліпив пісні, які запам’ятовувалися надовго. Воістину, де торкнеться рука чародія, там і чорне стає світлим. Назарій Яремчук — глибоко національний співак, ніколи не втрачав гідності українця, не міняв її ні за гроші, ні за будь-які звання та привілеї, які в комуністичну добу щедро роздавалися митцям послужливим, згорбленим у покорі. На той час було престижним виступити на Центральному телебаченні в Москві. Якщо покажуть там, то в Києві на тебе вже інакше дивляться, ти вже “свій”. Та не таку мав натуру Назарій, щоб оббивати московські пороги, випрошувати благо “засвітитися на вседержавному каналі”. А скільки його заманювали російськими піснями, обіцяючи і всесвітню славу, і престижні гастролі, і великі гроші. Любов до рідної землі, до рідного народу була в нього якоюсь глибинною всепоглинаючою. Я бачив, як він весь світився, коли наша Україна стала незалежною. “Заради цього я живу!” — сказав він мені мало не крізь сльози… Знову перегортаю сторінки спогадів. Ще задовго до незалежності він проспівав пісню “Запорозькі козаки”, де є слова “научіть нащадків так любити волю”. Багатьом можновладцям ці слова кісткою стали в горлі, бо Україна ще була “між рівними рівна, між вільними вільна”. Але яке то було щастя, коли в потужному пориві встав зал, вперше почувши наших із Назарієм “Козаченьків”. То вершина щастя не тільки для творця, а й патріота рідної землі. Ми випустили в світ з Назарієм Яремчуком близько двох десятків пісень. Під словом “ми” я розумію не лише себе, а й композиторів. А це були Олександр Злотник, Геннадій Татарченко, Остап Гавриш, Володимир Шабашевич, Олександр Пушкаренко… Мені доводилося бувати з Назарієм у різних компаніях. Скажу відверто: він ніколи не прагнув хизуватись у всіх на виду, бути балагуристим. Але й не відмовчувався, якщо мовить, то небагато, і якщо підкине жарт, то доречно, дотепно, так, що всіх звеселить. Любив друзів. Любив просто людей. Любив щире товариство. На жаль, дехто без міри користувався його прихильністю, гадаючи, що, наприклад, пишні післяконцертні частування можуть додати людині сил і здоров’я. Часто ми, здавалося б, у щирому пориві, не усвідомлюємо, що чинимо… І знову перекладу місточок до пісень. Одна з найулюбленіших моїх — це “Одинокий вожак”. Нещодавно я її прослухав і подумав, що то Назарій співав про себе. Бо був він справді вожаком у пісенному професіональному товаристві… А коли він записував у студії звукозапису пісню “Усміхнися мені”, здавалося, збіглися всі, хто там працював (оператори, звукоінженери, монтажери) і нишком, затамувавши подих, схвильовано вслухалися в Назаріїв голос, якесь магічне ліричне виконання пісні. Послухаєш таке — і забуваєш суєти мирські. Про кожну пісню можна багато цікавого розповідати. За кожним стоїть окреме незвичне життя видатного спі-вака — зірки. Уляжеться в душі біль утрати, може, колись зберусь і напишу про це. Ось, пригадую, коли записували пісню “Лелека з України”, Назарій мені зізнався: «Сьогодні я вперше, співаючи, плакав”. І потім розповів, що його старший брат уже давно живе в Канаді, а лише рік тому вони вперше побачились. Пісня “Лелека з України” саме про наших емігрантів, про те листя з українського дерева, яке розлетілося по всьому світу. Якось, повернувшись із гастролей по Латинській Америці, він з болем сказав: “А знаєте, в світі ще нас так мало знають, для більщості ми просто «рашен». Коли я розповідав їм про Україну, про нашу державу і народ, у багатьох від здивування розширювались очі. Невже? Хіба? Та не може бути! Нас ще мають відкривати, і ми ще маємо відкриватися”. І тут же Назарій попросив: “Напишіть, будь ласка, пісню про Україну”. Я згодом це зробив. Пісня називається “Невідома Україна”. Встиг показати співакові, але він, на жаль, уже не зміг покласти її на свій голос. Розгублено дивився на мене сумними глибокими очима ніби вибачаючись, мовляв, я не маю вже сил. Я обійняв його і ледве стримав сльози… Може, хтось із його друзів завершить задумане? Бо, як на мене, те, що відчув Назарій, — дуже важливе… Назарій Яремчук багато їздив по світах, ніс у краї близькі і далекі нашу, його рідну українську пісню. Я певен, у багатьох випадках світ відкривав Україну саме з образу і голосу самого Назарія. А образ і голос його були притягально-щирі, сповнені неповторного колориту доброти і глибокої порядності. Я знав його родину, його синів. -Колись бачив їх маленькими, а ось нині — два легіні — такі схожі на Назарія. Вони пішли дорогою батька, навіть Назарієві інтонації пробиваються в їхньому ще юному співі. Дай, Боже, їм продовжити велику подвижницьку працю, якій віддав усього себе їхній татусь. А ще підростають і дві доньки. Усміхнутись хочеться, і сльоза на очах… Боюсь, коли з людини, навіть найбільш гідної, ліплять Бога. Був Назарій із живої плоті, зі своїми емоціями, зі своїми вчинками та діями, зі своїми не завжди простими стосунками навіть із близькими людьми. Міг помилятись, потім шкодувати. І знову помилятись… Та (це я можу стверджувати як людина, що знала його досить близько) не була в нього ніколи фальші, дешевої пози, зради своїх ідеалів. Це такі рідкісні зараз риси, що все інше неспроможне кинути тінь на цю людину. Остання пісня, яку записав Назарій Яремчук, — “Забудеш”. Ми спеціально для нього написали її разом з Остапом Гавришем. Часто, коди нікого немає вдома, вмикаю свій магнітофон і по кілька разів слухаю Яремчукову «Забудеш». При цьому бачу задумливого Назарія й ніби фізично відчуваю його присутність. Може, саме голос із цієї пісні ходить за мною? Він співає — “Забудеш…”, а моя думка протестує — “ніколи…” І знову прокручую “кінокадри” наших зустрічей, розмов. Назарій, на жаль, не зміг бути на моєму бенефісі… Хвороба вже підступила так близько, що постало питання про операцію. Він поїхав до Канади, сподіваючись на більшу силу західної медицини. Після операції він, справді, відчув себе краще, і перед ним ніби всміхалися довгі роки життя. Першого квітня, в день мого ювілею, озвався довгими гудками телефон. “Вадиме Дмитровичу, сердечне вітаю, обнімаю Вас. Не можу приїхати, доліковуюсь, але дуже хотів би, щоб мій голос пролунав на Вашому концерті”. Я виконав побажання Назарія. …Після повернення Назарія з Канади я побачив його вперше на вечорі Юрія Рибчииського. Зустрівшись, обнялись… Але в серце вдарила стрій болю. Схудлий, а очі — як догораюче багаття. Ми попрямували у фойє, сіли. Назарій принишкло думав про своє. “Треба триматися, Назар-чику… Я сам побував під ножем, бачиш — вийшов із цього стану». “Ви вийшли, а я не ВИЙДУ…” Я почав його втішати, казати, що талант сильніший від хвороби, що він утримає життя… “Дякую вам, дорогий мій авторе і друже. Я люблю вас…” Запанувала довга болюча пауза. Через кілька днів я зустрів Назарія на Співочому полі в Києві. Це був його останній виступ. Я зайшов за лаштунки сцени. Він готувався до виходу… Та сили, видно, залишали митця. “Вибачте, я трохи приляжу на стільцях”, — раптом сказав він мені й, поставивши в ряд два стільці, ліг на них. Та хіба відпочинеш на цих побитих, стареньких стільцях? Назарій швидко піднявся й, через силу всміхаючись, промовив: “Нічого, коли я. співаю, мені легше”. Я попрямував до глядачів подивитися на його виступ. Назарій співав на диво легко, невимушено. Здавалося, що навіть спалахнули його очі, хода стада якоюсь молодою, впевненою. Але ось помах руки до людей — якийсь кволий, боязкий, наче вів прощався з ними назавжди. Яке ніг спокійно все це бачити… Я відганяю від себе печальні спомини. Але вони знову напливають, як чорна мара. І трагічний телефонний дзвінок про “кінець”, прощальна поїздка до Чернівців. Зібралися в його рідному місті всі, хто міг. Його друзі відмінили заплановані концерти, відмовилися від призначених зустрічей, змінили плани і приїхали, щоб сказати йому: “Прощай, любий друже, брате!” … Він лежав у вишиванці, недоступний для буденних пересудів, увесь — як совість і пісня України. Вмирає друг, і з ним відходить частинка твого серця. Саме тоді я дав собі слово написати пісню, що прозвучала б як пам’ять про Назарія. “Співець” — така її назва…