Останній раз бачила його за 8 місяців до смерті. У той час прохо-дила чергова кампанія виборів до Верховної Ради України по Вижницькому виборчому округу №433. Назарій був довіреною особою Олега Литвака. Вони завітали до нашої школи. Уважно прослухала виступ з вагомими доказами на адресу кандидата у народні депутати і подумала, навіщо він пішов у політику. Це забирає здоров’я, сили, а вони йому потрібні для сцени, різних конкурсів, тих справ, які розпочав. Після зустрічі він вийшов з учительської, і ми продовжили розмову наодинці. Між іншим розповіла про задум. Назар мило посміхнувся й сказав, що в запасі до ювілею є ще час, що я встигну написати про нього. Дав домашній номер телефону, побажав творчих успіхів, попрощався. Не думала тоді, що бачу його востаннє.
У фондах Чернівецького державного архіву зберігається документ за 1869 рік, у якому йдеться, що син Івана Яремчука — Федір з Рівні- користувався без дозволу панським лісом. Про це було повідомлено в повітове управління і вказано, що він є бунтівником.
Родина Танасія Яремчука була теж бідною, тому чоловіки йшли в громадський ліс заготовляти дрова та інші дари природи для потреб сім’ї. Село в 70-х роках минулого століття налічувало 76 дворів, жили всі у великих злиднях. З роками родини більшали. Продовжувачі роду примножували традиції поколінь у цьому чудовому, неповторному куточку природи, яке називалося Рівня. З одного боку була корона гір, а з другого — швидкоплинний, бурхливий Черемош. Чудова карпатська природа була єдиною радістю, втіхою і гордістю для всіх рівнянців, а ще любили вони співати, грати на народних інструментах.
Однією з таких була сім’я Назарія та Марії Яремчуків. Одружилися вони у важкі роки. Та жили дружно, у злагоді, спокійно, займалися господарством. Марія Даріївна кожної неділі ходила на Службу Божу, співала у церковному хорі. Ростили разом з Назарієм Степанчика, Богданчика та Катруську. Доля їм подарувала четверту дитину — синочка, якого нарекли на честь батька Назарчиком, хоча старші жінки говорили, що краще було наректи Григорієм, бо саме в день цього святого народився. Це було 30 листопада 1951 року. Старшеньким правив за іграшку, і вони допомагали батькам глядіти братика. Ріс він допитливим, веселим, життєрадісним, ходив з братами до джерельця пити цілющої водиці, збирав гриби, афини, любив дивитися, коли червоно-криваве сонце ховається за гору, ловити жуків, слухати казки та пісні.
Дитинство було безтурботним. Тільки ходив сумним, коли Катруся пішла до школи. Йому також хотілося туди, але був ще маленьким.
1 вересня 1959 року вперше переступив поріг початкової школи як учень. Сергій Петрович Мельников був хорошим педагогом, уважно спостерігав за кожною дитиною, намагаючись розгледіти її талант, здібності. Саме він навчив малого Яремчука читати, писати, рахувати, малювати, любити природу, свій рідний край. Для цього були всі умови. Школа знаходилась у саду біля Черемошу, гір, а вчитель був добрим знавцем своєї справи.
Неодноразово кращі роботи дітей, у тому числі й Назарія, демонструвались на виставці. На батьківських зборах завжди ставив за приклад, говорив, що у цієї дитини є талант і велике майбутнє, якщо буде працювати. Будучи дорослим, Назарій двічі на рік буде заходити в гості, кланятися своєму першому вчителю, дякувати за його науку, аж поки Сергій Петрович не помре в грудні 1982 року.
У дні вакацій понад усе любив бігати на галявину, спостерігати, як відкривали шлюзи, і дараби на великій швидкості, керовані керманичами, пливли Черемошем. Любив купатися в цих місцях або піднятися ліворуч через Малинешне до знаменитої печери Довбуша. Під час цього невеличкого маршруту милувався чудовими краєвидами у будь-яку пору. У його дитячій голівці та маленькому сердечку було завжди радісно, приємно, що він і намагався передати рідній ненечці через лісові квіточки, які збирав і приносив їй у дарунок від щирої душі. Прийде матуся після роботи чи з курсів крою та шиття, або з вечірньої школи, і з вдячністю цілує діточок за їхню повагу до неї, за те, що наварили їсти, поприбирали в хаті, а часом і попрали найбільш необхідне.
Перший тяжкий удар він пережив у 12 років, коли помер неньо, який завжди мріяв про сан священика для Назарія. Маючи малу платню санітарки, мати вирішила віддати синочка на навчання до Вижницької школи-інтернату. Тонка натура, вразлива душа, дуже важко переживала цю зміну у своєму житті. Але нічого не можна було зробити в тій ситуації. Слухняний від природи, Назарій не ремствував, не кричав, не грубіянив, а, схиливши додолу голівку, пішов до школи, в якій ніхто не був знайомий з ним.
До навчання ставився добросовісно, ретельно виконував домашні завдання і поспішав на заняття гуртків разом з друзями, яких з’явилося чимало. Перевага була за хоровим, а потім усі інші. Коли приходив на вихідні дні додому, дуже радів зустрічі з рідними, товаришами, розповідав про почуте, побачене, понад усе любив сидіти на галявині в лісі, спостерігати за плином хмар на небі, співом пташок, дзюркотінням струмочка, польотом бджілок, працелюбством мурашок. Від природи черпав енергію і любов до життя, оточуючих людей.
Марія Даріївна, як могла, пестила синочка, ніжно обіймала, а тоді починали всі разом співати, забуваючи про всі негаразди. Особливо виділявся голос Богдана, який на неповних 5 років старший від Назарія. Хто йшов біля хати, зупинявся і говорив: “Які ж бо гарні голоси у цих Яремчуків. Вони справжнісінькі артисти. Жаль, цього не чує старий Назар. От би тішився”. Час від часу одержували листи, дарунки з Канади від старшого брата (по татові) Дмитра.
Поступово у школі виконував сольні номери, не боячись уже глядачів. В основному це були дитячі та піонерські пісні на шкільних ранках, вечорах, зустрічах з ветеранами війни, передовиками виробництва, біля вогнища на районній та обласній олімпіадах з художньої самодіяльності.
За традицією, вшановували пам’ять родини на цвинтарі, біля могил померлих, давали поману перед Дмитрієм у задушну суботу. Назар щиро молився за своїх предків у церкві і тільки згодом зрозумів, що це добра справа пам’ятати і гордитися батьківським та материнським родом. Неня говорила, що даси другому — і сам будеш мати всього вдосталь при житті, а потім і на небі.
Ще в день Дмитрія у їхньому селі кожного року з давніх-давен був храм. До зустрічі гостей готувалися заздалегідь. Катруся з мамою поралися в хаті, а хлопці наводили порядок у дворі. Здавалося, роботи було непочатий край, але дружна сім’я з цим справлялась уміло, спритно, із насолодою.
На свято приходили до них родичі, знайомі і діти. Уважно слухали розповіді про минуле життя за Австрії, Румунії, в роки війни. Там вони чули про навчання в гімназії старшого брата Дмитра, виступи матері, про Народний дім імені Юрія Федьковича у Вижниці, співаків Ореста та Дениса Руснаків, товариство “Просвіта” ім. Шевченка і його видавничу діяльність, про Богдана Хмельницького, твори видатних письменників, поетів. Найбільше подобалося їм співати українські народні пісні про козаків, дівочу долю, жартівливі. Ввечері йшли до сільського клубу, де старші танцювали, а діти уважно спостерігали за всім, що відбувається навколо, гралися, пустували.
Після закінчення 8 класів у школі-інтернаті Назарій продовжив навчання у першій Вижницькій десятирічці. Його прийняли в клас, де була керівником Сільва Сергіївна Мельникова (Ружина) не випадково, а тому що в свій час його учив її батько.
У той час у школі життя вирувало не тільки на уроках, але й у позаурочний час. Багато проводилось вогників, КВК, листувань по збору матеріалів до Клубу інтернаціональної дружби, кімнати бойової слави, оформлення альбомів, вечорів відпочинку. Ініціатором усіх справ були не тільки директор школи Надія Іванівна Прокопенко, організатор позакласної роботи Зоя Олександрівна Синицька, але й самі учні разом з педагогами. Сільва Сергіївна відразу втягнула у вир цього життя Назарія, якому знову було важко уживатися в новому колективі, але це було недовго. Згодом вона скаже, що в усьому могла розраховувати на допомогу в класі Назарія Яремчука, Василя Глюзу та Юліана Розводовського. Ці хлопці завжди доводили розпочату справу до кінця, і завдяки їхній ініціативі клас був у числі кращих. Юнаки залишалися після уроків розробляти різноманітні заходи, радилися зі старшими, а часом тримали сценарій у таємниці, і тоді всім було приємно спостерігати за жартами самодіяльних артистів.
До вивчення предметів Назарій ставився з відповідальністю, серйозно, але перевагу надавав географії. Назара цікавили природні ресурси Карпат, господарство України, географії сільського господарства нашого краю, фенологічні спостереження та багато іншого. Особливо любив ходити в туристичні походи з Євстахієм Івановичем Гуньком. На лоні природи він практично знайомив з усім, що їх оточувало, і Назарій там давав багато запитань учителю. Для юнака було справжнім святом дізнаватися про гірські породи, лікарські трави, занесені в Червону книгу, та інше. На слайдах збереглися епізоди тих моментів з життя любителів туризму. Закінчивши школу, не раз буде приходити в шкільний кабінет географії під час зустрічі з випускниками уже знаменитий Назарій Яремчук і дивитися на уривки з своєї юності, згадувати цікаві і сміливі моменти з туризму.
Вперше довелося переконатися, що він добре, з повагою ставиться до дівчат, восени 1968 року. Мене запросили на проводи одного хлопця в армію. Батькам пообіцяла, що довго не затримаюся. Було весело в цій компанії, приємно, а мене десь о 10-й годині вечора почала свердлити думка, що треба йти додому. Сказала однокласнику, та не знала, що парубки передбачили це і сховали пальто. Що робити в даній ситуації? Додому далеченько, боялась застудитись, крім того, нічний морок лякав. Вигляд, мабуть був досить жалюгідний, злий, а хлопці почали кепкувати. Не знала, що за всім цим спостерігав Назар. Він підійшов до мене і сказав, щоб, я, коли тільки почнеться танець, вийшла за ворота. В мене промайнула думка: може, цей чорнобривий якийсь злий жарт хоче втнути. Виходу не було, послухалась, та й добре зробила Назар допоміг мені одягнути пальто, і ми помандрували до Вижниці. Ніч напрочуд була місячна, зоряна. Спочатку розмова не виходила через мою злість, але згодом ми розговорилися, як це тільки вміють у 17-річному віці юнаки та дівчата, знайшли швидко спільну мову. Назар мене розвеселив, провів до самої домівки. Ми гарно розпрощалися.
Потім ми не раз готувались до різних заходів у школі. Успішно склав за середню школу іспити, одержав атестат зрілості, прощаючись зі школою, багато співав на випускному вечорі різних пісень для однокласників, учителів та батьків. Перед ним відкривалося безліч доріг у життя. Вирішив торувати стежку на географічний факультет університету. Шлях не з легких, але він юнака не лякав.
У серпні під час вступу ми декілька разів зустрічались, бо корпуси геофаку та істфаку були в той час поруч. Ділилися враженнями про конкурс, вступні екзамени. Про те, що Назар не пройшов за конкурсом, як багато інших, дізналася в учительській.
У кінці 60-х років при будинку культури проводилося навчання на курсах водіїв від районного військового комісаріату. Туди брали хлопців, які мали йти на військову службу. Після занять багато хто з них залишався послухати репетиції вокально-інструментального ансамблю “Смерічка”, яким керував Левко Дутківський. Колектив був молодий, працьовитий, вимогливий, і наслідки їхньої роботи відчувалися в тому, що молодь не тільки з Вижниці та навколишніх сіл захоплювалася ними, але й приїздило багато хлопців та дівчат з Чернівців, Косова, Коломиї на танці. З часом про естрадний колектив заговорили по обласному та республіканському радіо. Часто передавали пісню “Сніжинки падають”, музику до якої написав керівник ансамблю, а слова — учень училища прикладного мистецтва Анатолій Фартушняк.
На репетиції з деякими хлопцями приходив Назарій. Другий би на його місці підійшов відразу і сказав, що я теж співаю, послухайте мене, але він через свій сором’язливий, м’який характер не міг так зробити. В цей період серед молоді був відомий його старший брат Богдан, який чудово співав і зачаровував своїм голосом багатьох вижничан.
Проходили дні за днями, і Левко звернув увагу на постійного відвідувача репетицій. Зрозумів, що це неспроста. Згодом запропонував йому виконати музичний твір за бажанням. Це була поширена тоді пісня І.Поклада “Кохана”. Можливо, в той час він був у когось закоханий, бо співав від душі. Голос сподобався, і його прийняли до ансамблю. В той час у ньому співала Марійка Наголюк, Ніна Бондаренко, Ліда Шевченко, Рая Хотимська, Василь Зінкевич, які були значно старші за нього. Керівник ансамблю не побоявся того, що у Назара не було музичної освіти. Він бачив, що хлопець може працювати і має велике бажання співати, а значить переборе всі труднощі.
Вільного часу не було. Робота сейсмографа у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії, курси водіїв, футбол, репетиції. З хвилюванням, трепетом серця вийшов він на суд глядачів перший раз з піснею “Незрівнянний світ краси” напередодні нового 1970 року. Одер жав гучні оплески, славу прекрасного співака, визнання серед краян. Згодом він так назвав свою першу платівку-гігант.
Ретельно готувався колектив до виступу на телебаченні. Крім пісень, думали про зовнішній вигляд. Костюми були розроблені модельєром Аллою Дутківською. В основу їх увійшла одежа горян — сардак, черес, вишита сорочка. Вперше познайомився з телеглядачами піснею “У Карпатах ходить осінь”, яку потім будуть часто виконувати на прохання жителів краю як вітання з днем народження, державними чи професійними святами.
Знайомство з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком відіграло велику роль у житті “Смерічки”. У співдружності, творчих пошуках, безлічі репетицій, на яких шліфувалися пісні, глядачі побачили неповторні “Червону руту”, “Водограй”, “Милу мою”, які згодом будуть виконувати не тільки на концертах по радіо, телебаченню, але й на всіх партійних, комсомольських форумах, що свідчило про високий рівень майстерності. Вони стали ніби народними, бо їх підхопили маленькі діти, дорослі та літні люди.
В душі він мріяв про геофак, а тому не раз зачинявся в хаті від усіх та штудіював географію, історію, математику, тобто ті предмет, які необхідні були для вступу. Праця не пропала даремно. В серпні 1970 року за рішенням приймальної комісії його зараховують студентом державного університету.
Важко було поєднати навчання в Чернівцях і репетиції у Вижниці, але завжди ретельно готувався до семінарів, заліків, іспитів, щоб не відрахували за неуспішність. У цьому йому дуже допоміг Левко Тарасович.
На початку 70-х років була популярною телепередача “Алло, ми шукаємо таланти”. Після прослуховування вирішили проводити зйомки колективу у Мармуровому залі університету. Успіх був незвичайний, а за підсумками вони стали лауреатами цього конкурсу.
Коли приїздив додому на вихідні дні, завжди його чекала смачна вечеря, приготовлена любою матусею, її усмішка, ласкавий погляд, поцілунок для найменшого, якого виглядала цілий тиждень, щоб він з нею поділився радощами та прикрощами життя, дала йому декілька життєвих порад. Марія Даріївна дуже тішилася успіхами сина, гордилася тим, що у неї він слухняний, з повагою ставиться до старших і такий чорнобривий співун, як сама в молодості. Чомусь у житті так трапляється: коли людині дуже добре, за ним буде щось лихе, що завдає болю, смутку, прикростей. Не обминуло це і Назара. На 20-му році життя зазнав важкого удару — померла матуся. Вона ніби відчувала, що скоро її не стане, а тому пише листа керівнику ансамблю Левку Дутківському та дякує за все, що він зробив для її любого Назарчика. У ці важкі дні мав підтримку друзів із “Смерічки”, товаришів та шанувальників свого таланту. Життєва стрічка рухалася вперед, а з нею щоденні турботи, які поступово загоювали важку рану.
Про колектив з маленького гірського містечка знала вся молодь України. Стиль їхнього виконання нагадував західну естрадну музику, яка в багатьох місцях була заборонена, а в невеличкому куточку Карпат одержала широкий простір.
З метою широкого знайомства з ансамблем “Смерічка” кінематографісти знімають кінофільм “Червона рута”, в якому Н.Яремчук, В.Зінкевич, С.Ротару, В.Івасюк, М.Ісак та інші виконують популярні пісні В.Івасюка та Л.Дутківського. Їх виконанням у наших рідних Карпатах зацікавилися в далекій Прибалтиці. Естонські кінематографісти зняли кінофільми. Співає “Смерічка” в досить незвичному на той час стилі, але через сміливість задумів операторів його не показували на екранах кінотеатрів.
У 1973 році ансамбль запрошують на професійну сцену в Чернівці. Цього ж таки року Назарій переводиться на заочне відділення і починає працювати на кафедрі економічної географії старшим інженером. Ця робота була не для нього, і він переходить у наступному році співати у філармонію.
На 23-му році життя Назар закохується в Олену Шевченко, і вони побираються. Подружню пару об’єднала пісня. Ідучи на гастролі, переживав за неї, бо вона була вагітною, а йому так хотілося бути поруч і дізнатися, хто в нього буде — донечка чи син. Первістка назвали Дмитриком, а згодом народився Назарчик. Оселя заповнилась дитячим щебетом, пустощами, цікавими іграми та різними атрибутами, необхідними для малечі. На жаль, тато з мамою синочкам не могли приділяти великої уваги через те, що треба було обом їздити на гастролі. Хлопчиків виховували батьки Оленки — Марія Василівна та Федір Йонович, які проживали в селі Пилипець у Міжгірському районі на Закарпатті. Часто навідувалися до них, дзвонили, розпитували про їхнє життя, здоров’я, успіхи в навчанні і дбали, щоб був повний достаток. Братики уважно слідкували за всіма програмами і дуже тішилися, коли виступав тато по телебаченню, ловили кожне слово, рух а потім ділилися враженнями один з одним, бабусею, дідусем.
Зачарував Яремчук піснями Л.Дутківського “Горянка”, “Черешневий гай”‘ та іншими. Левко Дутківський удало і тонко розумів, в яку пору року краще подати разом з Назарієм на суд глядачів ту чи іншу пісню. Вони не були сезонними, а одержували всенародне визнання, бо в них були душа авторів, недоспані ночі, спостережливість за природою, любов до людей. У 27-річному віці його працю високо оцінили. Назар увійшов до плеяди заслужених артистів України. За працю вручається на той час висока нагорода — орден “Дружби народів”.
Його побратим по сцені Василь Зінкевич уже в цей час працював на Волині в ансамблі “Світязь”. Та вони не поривають дружніх стосунків, не раз зустрічаються у Вижниці, на творчих вечорах, багатьох концертах, фестивалях, приїздили в гості, вітали один одного з важливими подіями в житті.
Коло знайомих постійно більшало. Деякі стали близькими друзями сім’ї. Серед них – хрещений батько сина Павло Дворський, зайняв особливе місце. Назар ділився з ним не тільки творчими задумами, але й усім сокровенним, наболілим, і двом їм не раз доводилося просидіти допізна, вирішуючи ту чи іншу проблему. Творчими друзями стали О.Гавриш, О.Злотник, О.Морозов, М.Мозговий, С.Галябарда, М.Сингаївський, В.Крищенко, А.Демиденко, М.Бакай та багато інших.
1981 рік став для нього стежкою до міжнародного визнання. Ансамбль представляє державу на міжнародному конкурсі “Братіславська ліра”. Соліст Яремчук став його лауреатом. ‘У наступному році ансамблеві присвоюють Республіканську премію імені Миколи Островського.
Успіхи на сцені великі» але повз нього пройшла так звана “зіркова” хвороба. Розумів, що йому не вистачає знань, і вирішив навчатися в Київському інституті культури імені Карпенка-Карого. Намагався якнайбільше дізнатися про історичне минуле культури українського народу, інших народів світу, ретельно писав контрольні, курсові роботи, готувався до екзаменів, хоча, займаючи таке становище, як він, дехто цього не робив. Виконував різні арії з опер, хоча всі знали, який у нього прекрасний тенор. У 1988 році успішно закінчує навчання в інституті у званні народного артиста України, яке одержав рік перед цим.
Чималий успіх був на фестивалях “Київська весна”, “Московські зорі”, “Мерцішор”, “Кримські зорі”, “Білоруська осінь”, “Білі ночі” та інших. Довгий час проводився Всесоюзний огляд-конкурс, присвячений 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Він стає його лауреатом. У 1985 році — дипломант XII Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві.
У цей період бере участь у телерадіопередачах “Від суботи до суботи”, “Червона рута”, “Зичимо щастя”, “А ми до вас в ранковий час”, “Ви нам писали”, “Ти — плюс весна” та інших.
Працював, не шкодуючи сили, часу, здоров’я. Незважаючи на свою зайнятість, хотів бути справжнім татом, щоб сини брали з нього приклад, пишалися ним і потім стали його наступниками, а він був би для них порадником, як це робила в свій час матуся. Про нього багато писали в газетах, журналах, розповідали в телепередачах, запрошували на пишні прийоми, вечірки, та це не була його стихія. Він понад усе любив ходити з сім’єю в гори, записувати пісні, збирати гриби, лісові ягоди, співати на повні груди. У нього була повна гармонія взаєморозуміння з природою. І вона йому віддячувала тим же, дивуючи в багатьох випадках оточуючих. Коли, бувало, на риболовлі, нікому не таланило на коропа, ляща чи струга, йому все-таки щось перепадало. Так було не раз і з грибами.
Назар дуже любив людей і в усьому був безвідмовний, щирий, намагався допомогти в скрутну хвилину, підтримати. Старався усім догодити при нинішніх умовах, бо мав гуцульську вдачу — гостинність, порядність, доброту, повагу, людяність. Це неодноразово відзначили журналісти Румунії, Монголії, Німеччини, Канади, Польщі, США, Аргентини, Бразилії, Чехословаччини у своїх статтях під час перебування його на гастролях.
В останні роки свого життя надавав перевагу козацьким пісням, які співав з величезним піднесенням, любов’ю, і виходили вони в нього, як ні в кого іншого. І ніби цим підкреслював, що пишається своїм народом, його історичним минулим.
Він згас раптово, як зірка на небосхилі. Тоді, коли цього ніхто не чекав. Коли почули про хворобу, всі молилися, благали Господа Бога продовжити життя гетьману козацьких пісень, але невблаганна смерть була сильнішою і зробила свою чорну справу.
30 червня 1995 року в пору, коли сильно зародили черешневі гаї, які так любив, його не стало…
Наталя ЧЕРКАЧ.