Василь Зінкевич

Назарій Яремчук — це наша істинно національна гордість. Наразі мені пригадується один далекий епізод, коли його мама, мама Марія, — надіслала листа художньому керівнику «Смерічки» Левку Дутківському. Ця проста сільська жінка уклінно дякувала композитору за те, що зумів прозріти в її синові талант. Вона й не здогадувалася, яка ноша лягає на плечі Назара. Почесна, але важка. Зробивши свої перші кроки на вижницькій сцені, відтоді він завжди йшов до нас. І прийшов сьогодні на столичний кін (йдеться про концерти пам’яті Назарія Яремчука «Пісня залишилась поміж нас» 23-24 вересня 1995 р. у Києві). Справді, як було б доречно, щоб ота арка, змонтована на сцені, зустріла його— іменинника та учасника концертів. Отож так і хочеться гукнути: «Назарію, зараз твій вихід! Назарію!». Але вона стала ніби усипальницею для українського соловія. Назарій був тим співцем, який дійсно окреслив траєкторію своєї зірки вірною любов’ю до України. Вона, наша ненька держава, повсякчас була його музою. Для мене саме від цього духовного джерела розпочинається він як особистість, як людина. І додати до цього щось ще неможливо. Назарій вірно служив своїй музі. Тому був для нас таким природним і зрозумілим, як і наша українська пісня. Назарій творив і стверджував її русло. І тому результат його праці — живий. Живий! Як складова творчого процесу вітчизняної культури. Радісно на душі, що наша повноводна пісенна ріка справді має силу, має прекрасних співців: від Дмитра Михайловича Гнатюка — до синів Назарія Яремчука. Ось у цьому і був зміст його життя. Кажуть, ніби згасла зоря Назарія Яремчука. Ні, вона не згасла. Як ніколи не згасне його дивна музика, його дивна пісня.

« »